Джейн Остін

   Джейн Остін – англійська письменниця. Її твори відзначалися реалістичним стилем. Народилася в містечку Стівентон 16 грудня 1775 року. Дівчина мала шість братів і сестру, яка була її найкращою подругою. Освіту, майбутня письменниця отримала вдома. Джордж Остін, її батько, був добре освіченим чоловіком і тому сам давав своїй доньці знання. У дитинстві і юності Джейн багато читала. У 1783—1786 роках вчилася в Оксфорді, Саутгемптоні та Редінгтоні.
   У 1802 році родина переїхала в місто Бат, а в 1809 році в містечко Чаутон. Саме там, дівчина і почала публікувати свої твори. Заміж вона так і не вийшла, але пропозицію мала, принаймні один раз.
   Увесь свій життєвий шлях Остін писала твори, але публікуватися почала, коли їй було 35 років. Її літературні доробки — результат тривалої і наполегливої праці. Деякі з них були надруковані посмертно, а деякі так і лишилися незакінченими, оскільки письменниця захворіла і відправилася на той світ доволі рано.
   Остін не мала великої популярності за свою долю. Шанування до Остін відродилося наприкінці дев‘ятнадцятого століття, і кількість літературних публікацій збільшилась, які були присвячені аналізу її творчості, та продовжує рости й досі.
   Джейн Остін померла 18 липня 1817 року у Вінчестері, куди поїхала лікуватися від хвороби Аддісона. Перед смертю вона намагалася закінчити свій останній роман «Сендітон».


   Світ творів Джейн Остен - світ звичайних чоловіків і жінок, доволі буденний, розмірений і в той же час не позбавлений драматизму. Тонкий психолог і знавець людського серця, письменниця створила надзвичайно виразні й правдиві образи. Її герої - живі люди, з усіма їх гідностями та недоліками, здатні на високі почуття, і на великі помилки.
Твори Остін екранізовані, часто за мотивами її романів кінофільми діставали престижні нагороди. Про її особисте життя у 2007 році було знято фільм «Джейн Остін» (Becoming Jane).
За своє життя Джейн Остін встигла написати тільки шість романів, які, завдяки їх глибині та вічної актуальності, не перестають переосмислювати й екранізувати. Її книги — безцінне джерело натхнення для втілення на екрані: красиві пишні сукні, мирне заміське життя і глибока романтична лінія — майже безпрограшний набір для красивої екранізації.

Боротьба зі стресом під час війни

 

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ - "БАТЬКО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ"

   Народився Михайло Петрович Старицький 2 (14) грудня 1840 в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в сім’ї дрібного поміщика.
   З 1851 по 1856 рр. навчався в гімназії в Полтаві. У віці 8 років у нього помер батько, відставний ротмістр, а в 1852 році померла мати і Михайло став круглим сиротою. Михайло Старицький залишився під опікою свого дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка. У 1858 році продовжив навчання на фізико-математичному, потім на юридичному факультетах Харківського університету Харків, з з 1860 року в Києві, в 1865 році закінчив Київський університет.
   1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною.
   У 1864 році Михайло Старицький почав виступати в театральних гуртках.
   Перші твори Старицького були надруковані у 1865 році. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х рр.
   1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком — вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів».
   Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).
   Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.
   У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. Як всебічно освічена і обдарована людина, М.Старицький заявив про себе в різних сферах українського культурного життя. З 1883 р. разом з М.Кропивницьким він очолив першу українську професійну театральну трупу, до якої ввійшли такі талановиті актори, як М.Садовський, М.Заньковецька. У 1885-1891 роках театр виділився із цієї трупи. Це був початок справді народного реалістичного театру.
   У 1883 та 1884 роках видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски).
   У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів.Молодий український театр постійно відчував репертуарний голод, тому М.Старицький написав у цей час ряд оригінальних творів: драми “Не судилось” (1881), “У темряві” (1893), “Ой, не ходи, Грицю” (1892), “Талан” (1893), історичні п'єси “Богдан Хмельницький” (1887), “Маруся Богуславка” (1897), “Оборона Буші” (1898). Дії багатьох п'єс були пов'язані з історією українського народу, з селом. Наприклад, дія п'єси “Оборона Буші” відбувається на Поділлі в ХVІІ столітті, коли український народ повстав проти польського поневолення. Як керівник театру, М.Старицький писав не тільки цікаві п'єси, а й розробив чимало інсценізацій прозових творів. Зокрема, розробив інсценізації творів Миколи Гоголя (серед них повість “Тарас Бульба”).
В основу драми “Циганка Аза” драматург поклав повість польського письменника І.Крашевського “Хата за селом”.
   Згодом під керівництвом М.Старицького трупа виросла, здобула славу. Вистави ставились на високому професійному рівні. Після успішних гастролей містами України, власті заборонили українській трупі виступати в межах Київської губернії. Проте, популярність театру Старицького швидко зростає. Театр гастролює у 1886-1887 роках в Москві, Петербурзі, а далі – у Варшаві, Вільнюсі, Мінську, Тбілісі та інших містах.
   Вкрай напружена та виснажлива праця підірвала здоров'я митця, тому у 1893 р. він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Пише цілий ряд оригінальних поетичних, драматичних та прозових творів. Серед творів цього періоду п'єси “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”, “Остання ніч”, романи “Перед бурей”, “Буря”, “Последние орлы”, “Разбойник Кармелюк”, повісті “Безбатченко”, “Облога Буші”, “Заклятий скарб” та інші.

    М.Старицький був одним із організаторів Всеросійського театрального товариства, а в 1897 р. за його участю відбувся Перший всеросійський з'їзд діячів сцени. У Києві Старицький очолює літературно-артистичне товариство, продовжує літературну та видавничу діяльність. У 1903 р., незважаючи на тяжку недугу, він почав готувати видання альманаху “Нова рада”, але здійснити цей задум йому не вдалося. Альманах побачив світ уже після його смерті.
   Помер М.Старицький 27 квітня 1904 р. в Києві. Навіть перед смертю Михайло Петрович продовжував працювати, писав свою останню поезію “Морітурі”. Рядки із цього твору “Нехай Україна у щасті буя, у тім нагорода і втіха моя” викарбувані на його надгробку на Байковому кладовищі.
   Безмежна любов до людей, щире бажання бачити їх вільними та щасливими зробили його життя і творчість безсмертними.

Михайло Старицький творчість

Поезія

   Вірш "Ніч яка, Господи, місячна, зоряна" в музичній обробці Миколи Лисенка стало народною піснею.

П’єси

- "Чорноморці"

- "Зимовий вечір"

- "За двома зайцями»"(за мотивами комедії «На Кожум’яках» І. С. Нечуя-Левицького). Російський переклад здійснив А.Н.Островский.

- "Не судилося" (1883)

- "Богдан Хмельницький" (1887)

- "Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці" (1890)

- "У темряві"(1893)

- "Доля" (1894)

- "Маруся Богуславка" (1897)

- "Оборона Буші" (1899)

Романи

- Трилогія "Богдан Хмельницький"

- "Перед бурею" (1894)

- "Буря" (1896)

- "У пристані" (1897)

- "Молодість Мазепи" (1898)

Безмежна любов до людей, щире бажання бачити їх вільними та щасливими зробили його життя і творчість безсмертними.

Микола Хвильовий

   13 грудня 1893 р. – народився Микола Григорович Фітільов (Хвильовий) у с. Тростянець на Харківщині (нині Сумська область) в родині вчителів. Батько М. Хвильового прищепив синові любов до надбань світової культури.
   Навчався він у початковій школі, у Охтирській гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації (за ведення пропаганди серед селянства, бунтарську вдачу).
   1914-1917 Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах.
   Писати художні твори М. Хвильовий розпочав 1917 року.
-Роки життя Хвильового – 1893-1933
-Творчість М. Хвильового асоціюється з літературним напрямом – імпресіонізмом.
-Микола Хвильовий був організатором та ідеологом літературного об’єднання «ВАПЛІТЕ»
-Як митець новатор М. Хвильовий започаткував неоромантичну течію психологічного письма.
-“Урбіно ” – літературне об’єднання, яке створив письменник.
– Микола Хвильовий був одним із ініціаторів та активних учасників літературної дискусії 1925-1928 рр.
-Літературну діяльність М. Хвильового можна співвіднести з твор­чістю М. Коцюбинського
-«Основоположником справжньої нової української прози» на­звав М. Хвильового О. Білецький.
-Новела «Я (Романтика)» М. Хвильового передала його тривогу, сумління, роздвоєність душі

Погляди письменника:

-українська література повинна мати індивідуальний шлях розвитку, а не
-копіювати досягнення інших літератур;
-протест проти диригентської палички Москви;
-письменник має бути обдарованим від природи;
-ідеї «романтики вітаїзму» (життєлюбства);
-осуд масової і вульгарної в літературі.
За світовідчуттям М. Хвильовий був романтиком.

Публіцистичні твори Миколи Хвильового:

- «Про “сатану в бочці”, або графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”»;
- «Про Коперника з Фрауенбургу, або Абетка азіатського ренесансу в мистецтві»;
- Цикл памфлетів “Камо грядеш?”;
- Цикл памфлетів “Думки проти течії”;
- Цикл памфлетів “Апологети писаризму”;
- Памфлет “Україна чи Малоросія?”.

Художні твори Миколи Хвильового:

- збірки поезій “Молодість”, “В електричний вік”, “Досвітні симфонії”;
- збірки оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924);
- новели «Синій листопад», «Арабески», «Дорога й ластівка», «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», «Я (Романтика)»;
- 1924 р. – «Санаторійна зона»;
- 1926 р. – роман «Вальдшнепи»;
- 1927 р. – оповідання «Мати»;
- 1928 р. – «Сентиментальна історія»;
- 1929 р. – повість «Іван Іванович».

 Радянська влада переслідувала М. Хвильового і його прибічників. Це відбулося через звинувачення у прагненні відокремити українську культуру від російської, протиставити два народи один одному. Хвильовий пристрасно заперечував так званий масовізм, профанацію мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики, наголошував на необхідності позбутися залежності від «російського диригента», адже для більшості тогочасних літераторів було властиве намагання копіювати готові форми і художні засоби російської літератури. Хвильовий вважав таке безглузде копіюванням раболіпством, яке ніколи не дасть справді високохудожнього твору.

"Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування."

"Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру."

"Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу."

Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні

.

Вшанування пам'яті:

   У Харкові встановлено меморіальну дошку на місці будинку, де з 1923 р. по 1930 р. жив Микола Хвильовий.
   У місті Тростянець Сумської області у 2003 році було встановлено меморіальну дошку на будинку, де з 1893 по 1904 рік він проживав.
   У селі Колонтаїв Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області 13 травня 2021 року на фасаді Колонтаївського ліцею, де навчався в початковій школі Хвильовий, відкрито меморіальну дошку.

10 грудня – Міжнародний день прав людини

   «Всі люди народжуються вільними й рівними в своїй гідності та правах», – цією статтею починається Загальна декларація прав людини.10 грудня міжнародна спільнота відзначає День прав людини (Human Rights Day). Саме у цей день в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини – перший універсальний міжнародний акт з прав людини.
   У Загальній декларації прав людини задекларовано наступні принципи: рівність людей: усі люди народжуються вільними та рівними в правах, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії тощо; право кожного на життя, свободу та особисту недоторканість; заборона рабства та торгівлі людьми; заборона катувань або жорстокого поводження; право кожного на правосуб’єктність; рівність усіх перед законом; право на звернення до суду; заборона самовільних арештів; презумпція невинності та заборона зворотної сили карного закону; право на свободу пересувань та вибір місця мешкання; право на громадянство; право на шлюб; право володіти майном; право на свободу переконань; право на мирні збори; право на участь в управлінні громадськими та державними справами; право на працю тощо.
   Загальна декларація прав людини спонукала людство до розробки та укладення численних конвенцій, декларацій та протоколів з прав людини: у 1948 р. було ухвалено Конвенцію про попередження злочину геноциду та покарання за нього, в 1949 р. – Женевські конвенції про захист прав людини під час збройних конфліктів, 1950 р. – Європейську Конвенцію захисту прав людини та основних свобод, 1959 – Декларацію прав дитини, в 1966 р. – пакти про права людини тощо. Також було створено різноманітні установи та посади для більш об’єктивного дотримання державами прав людини – Комісія ООН з прав людини та Уповноважений з прав людини.
   Головна мета Міжнародного дня прав людини – торжество в усьому світі понять свободи, безпеки й чесності людей по відношенню одне до одного.
   Сьогодні Україна, як і весь світ, зіштовхнулася із особливою жорстокістю та неповагою до прав людини. Окупація Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим, порушення прав людини цією державою, агресія Російської Федерації на територіїі України, численні терористичні акти та військові конфлікти по всьому світу свідчать про неспроможність як окремих держав, так і світової спільноти забезпечити на належному рівні захист прав людини і основоположних свобод.
 Тому як ніколи суспільство має згуртуватися для досягнення спільної мети – захисту прав людини та створення сприятливих та безпечних умов життя в усьому світі.

9 грудня день народження Грінченко Бориса Дмитровича

«Україна! У цьому слові для мене все»
Б.Грінченко
   Грінченко Борис Дмитрович (1863 – 1910) – український письменник (поет, прозаїк, публіцист, перекладач, літературознавець, драматург), фольклорист, етнограф, мовознавець, лексикограф, видавець народопросвітніх книг і редактор першої щоденної загальноукраїнської газети «Громадська Думка», організатор товариства «Просвіта», педагог і громадський діяч. Його багатогранна діяльність була спрямована на формування української нації і становлення Української держави. Великим Просвітителем ввійшов він в історію України.
«Більше працював, ніж жив»(М. Чернявський)
   Народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, у дворянській родині з глибоким козацьким корінням та літературними зв’язками (http://wiki.kubg.edu.ua/Віртуальний_музей/Слобожанщина).
   Борис Грінченко-педагог учителював у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Роботу поєднував із фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною діяльністю.
   Усе життя Б. Грінченко втілював ідею створення національної школи. Він зробив вагомий внесок у справу систематизації української народної просвіти, визначив наукові підходи щодо організації шкільного навчання, закладав основи української педагогіки.
   Численні праці Б. Грінченка окреслюють коло наукових інтересів ученого. Вершиною його праці є чотиритомне видання «Словарь української мови» (1907 – 1909 рр.) (http://wiki.kubg.edu.ua/).
   Життя та діяльність Б. Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на ниві української культури і національної ідеї. Праця була найвищим сенсом і покликанням його життя. Постать невтомного трудівника, який безоглядно віддав усі сили й енциклопедичні знання вітчизняній культурі, по праву стоїть поруч із титанами української нації як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка.
   Пішов Б. Грінченко у вічність на 47-му році життя 6 травня 1910 р. Його поховано в Києві на Байковому кладовищі.
Увічнення пам'яті Бориса Грінченка:
- у 1988 році в селі Олексіївка створений єдиний функціонуючий в Україні народний музей, а також встановлено пам'ятник Грінченку;
- в серпні 2011 року в сквері поряд з адмінкорпусом Київського університету імені Грінченка встановлено пам'ятник письменнику;
- твори письменника включені до шкільної програми з літератури, його ім'я присвоєно ряду бібліотек;
- вулиці імені Грінченка є в Києві, Львові, Дніпрі та інших населених пунктах;
меморіальні дошки на честь письменника встановлені в Києві, Харкові, Львові та інших містах, так чи інакше пов'язаних з ім'ям письменника;
- на будівлі Наукового товариства імені Шевченка встановлено пам'ятний знак;
- у 1998 році підприємство "Укрпошта" випустило марку на честь Бориса Грінченка;
літературна премія імені Грінченка вручається людям, які зробили великий індивідуальний внесок в розвиток української літератури;
- у 2013 році НБУ випустив пам'ятну монету номіналом в 2 гривні з серії "Видатні особистості України" на честь Бориса Грінченка.

300 років від дня народження Григорія Савича Сковорди

“Мандрівна академія”, “людина-університет” своєї епохи. Це про Григорія Сковороду. За життя він не видав жодної книги. Натомість читачі його шукали самі, масово читали та цитували, переписували рукописи та пропагували їх. Про нього у творах згадував сам Тарас Шевченко: “Кругом листочки обведу та й списую Сковороду”

 Цей митець є найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті України ХVIII ст. Його називають мандрівним філософом.

Видатний український філософ-містик, богослов, поет та педагог був чи не найцікавішою постаттю історії українського духу. Офіційних даних щодо цієї постаті, яка стала мегапопулярною вже за життя, збереглося небагато. Натомість є чимало легенд.
Ми зібрали цікаві факти із життя відомого українського філософа. 

- Народився Григорій Савич Сковорода у 1722 році на Полтавщині в родині козака.
Про точну дату народження світ дізнався лише через 200 років після народження філософа. Саме тоді дослідники віднайшли в одному із листів Сковороди згадку про святкування власного дня народження.
- Григорій Сковорода мав виняткові здібності до навчання. Вже у 16 років вступив до Києво-Могилянської академії – першого вищого навчального закладу в Україні. Вивчав латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови. Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський засвідчував:“Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе.”

- До того, ж він мав ще й музикальний талант – прекрасно грав на флейті та органі, сопілці, скрипці, гуслях, лірі та бандурі.
- Проте вищої освіти так і не отримав.
- Працюючи педагогом у Харківському колегіумі, мав власну систему оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки: «вельми туп», «справжнє безглуздя», «досить гострий», «звєрок востроє» тобто той, що знання хапає на льоту.
- Його називають зачинатилем жанру байки.
- Писав твори переважно староукраїнською та латинською. Свої філософські трактати і діалоги писав химерною сумішшю церковнослов’янської, української та російської мов, байки – руською книжною мовою, пісні – українською.
- За життя Сковороди не було надруковано жодного його твору, хоча в рукописному варіанті вони все таки були. Але він був добре відомий.
-  Загалом він написав 17 філософських творів, 7 перекладів. Найвідоміші його твори «Сад божественних пісень», «Жінка Лотова», «Байки Харківські».
- Надавав перевагу особистій духовній свободі. Філософські трактати присвячував переважно етиці. А головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
- Відстоював права людської особистості в кожній людині, що на ті часи означало сильну демократичну тенденцію. Відкрито засуджував московських гнобителів.
- Якось Катерина ІІ забажала побачити вже за життя відомого українського філософа особисто. Він прибув на її запрошення до палацу. Коли зайшла цариця до приймальної зали, всі присутні вклонилися, крім Сковороди. На питання Катерини, чому він не кланяється, відповів: “Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся”
- Сам Сковорода називав себе Варсавою (сином свободи).
Інколи підписував свої листи подвійним іменем Григорій вар Сава Сковорода, Даниїл Майнгард.
- Спав він не більше чотирьох годин на добу. Був завжди веселий, бадьорий, активний та добродушний. З однією сумкою через плече, з Біблією і сопілкою він мандрував по селах і маєтках.
- Сковорода ніколи не мав сім’ї, власного дому й постійного доходу. Він жив то в одних, то в інших знайомих. Все його майно було завжди з ним: рукописи, книжки, за поясом – сопілка, у руках – посох, на плечах – селянська свита.
- Останні роки свого життя Г. Сковорода тяжко хворів, але здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, та подарував йому частину своїх рукописів.
- Помер Г.Сковорода на світанку у неділю 9 листопада 1794р. у селі Іванівка ( нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: «Світ ловив мене, та не спіймав», що й було виконано.
- За переказами, Сковорода був вегетаріанцем. Він вірив у правдивість сновидінь, тому коли одного разу у сні він побачив, як люди їдять одне одного, то відмовився їсти м’ясо.
- Митець відчував наближення смерті: викопав могилу, помився, одягнувся в чистий одяг, ліг на лавку і помер.

6 травня 2022 р. російські окупанти обстріляли село Сковородинівка, де знаходився музей Г.Сковороди.
Знищена будівля 18 сторіччя, ії доведеться відновлювати повністю. Найцінніші експонати колекції вдалося врятувати, їх перемістили заздалегідь в безпечне місце.
Знищення музею Сковороди – це свідома ідеологічна акція.

Україна переможе і відбудує все, що знищили рашисти. Нові покоління українців будуть приходити до музею, щоб пізнавати ідеї мудрості , душевної краси великого УКРАЇНЦЯ .

 
Афоризми Григорія Совороди:

- Бери вершину і матимеш середину.
- З усіх утрат втрата часу найтяжча.
- Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити.
- Більше думай і тоді вирішуй.
- З видимого пізнавай невидиме.
- Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче.
- Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
- Хто швидко приліплюється до нової думки, той швидко від неї і відпадає.
- Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.
- Чисте небо не боїться блискавки та грому.
- Що швидко запалюється, те раптово гасне.
- Більше думай і тоді вирішуй.