85 років з дня народження Стуса Василя Семеновича

   Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, нині Україна (тоді Українська РСР, СРСР) в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина (Їлина[4]) Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині — Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
   У 1944—1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. 
   Закінчивши 1959 року навчання з дипломом із відзнакою, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
   З березня по жовтень 1963 року — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року до квітень 1965 року в світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу» накладом по кілька десятків тисяч примірників. Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, в підпорядкуванні якого було чотири перекладачі та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.
   Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». Тема дисертації — «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі художньої прози)». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
   4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
   У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972 року.
   Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини
   У травні 1980 року був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
   Стусові, що з листопада 1980 року перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною; останнє побачення було навесні 1981 року. Однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. 1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації.
   Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
   Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
   У листопаді 1989 року, прах поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33) разом із прахом побратимів — Юрія Литвина та Олекси Тихого, які також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино.[20][21] Це відбулося завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були син Стуса Дмитро, син Олекси Тихого Володимир і заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина).
   У 1990 році прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року.
    У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований.
    1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
    26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
    Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, Твори Василя Стуса введено до шкільної програми з української літератури.
   Заснована Премія імені Василя Стуса.
   2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».
   За поезіями Стуса поставлено вистави: Поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки, Київ) та інші., породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видали збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994–95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

Юрій Іванович Бедрик

   Юрій Іванович Бедрик (народився 1 січня 1968 в с. Студинка Новгород-Сіверського району Чернігівської області) — український поет, перекладач, літературознавець. Кандидат філологічних наук. Живе і працює в Києві.
   Перший вірш написав у шестирічному віці.
Автор поетичних збірок «Жертовник» (1992), «Метафізика восени» (1996), «Свято небуття» (1999) «Цвіт геральдичний та інші поезії» (2004), дослідження «Василь Стус: проблема сприймання» (1993). Автор поетичних збірок «Жертовник» (1992), «Метафізика восени» (1996), «Свято небуття» (1999), «Цвіт геральдичний та інші поезії» (2004) та розвідки «Василь Стус: проблема сприймання» (1993), а також низки передмов, наукових та журналістських публікацій, перекладів із Франсуа Війона, Парні, Поля Верлена, Артюра Рембо, Стефана Малларме, Жерара де Нерваля, Ніколауса Ленау, Гуго фон Гофманнсталя, Яна Кохановського, Болеслава Лесьмяна, Константи Ільдефонса Галчинського, Яна Лехоня, Юліана Тувіма, Казімєжа Вєжинського, Ярослава Івашкевича та ін. Але нарешті світ побачила і довгоочікувана «Тьотя Бегемотя» (2010) – збірка дитячих віршів, раніше розкиданих по різних часописах.
   Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя.

Твори:

- Бандикут: [вірш] / Ю. Бедрик // Соняшник. – 1995. - №1. – С. 13.
- Миша: [вірш] / Ю. Бедрик // Соняшник. – 1996. - №6. – С.7.
- Рідна мова: [вірш] / Ю. Бедрик // Шкільна бібліотека. – 2014. - №7. – С. 59-60.
- Слоник-школярик: [вірш] / Ю. Бедрик // Соняшник. – 2003. - №9. – С.3.
- Снюсь-нюсь-нюсь: вірші: [для дітей дошк. віку] / Ю. І. Бедрик; худож. А. Віліщук.  Київ: 

- Фонтан казок, 2015. - 48 с.: іл. (Добрі вірші).
- Співочий жук: [вірш] / Ю. Бедрик // Соняшник. – 1997. - №5. – С.15.
- Три замріяні коти: [вірш] / Ю. Бедрик // Пізнайко. – 2009. - №4. – С.5.
- Три замріяні коти: [вірш] / Ю. Бедрик // Соняшник. – 2000. - №2. – С.9.
- Тьотя Бегемотя: [вірш] / Ю. Бедрик // Соняшник. – 1995. - №1. – С. 12.
- Тьотя Бегемотя: поезія / Ю. І. Бедрик; худож. Н. Пастушенко. – 2-ге вид., без змін. – К.: Грані-Т, 2012. – 48 с.: ілюстр. – (Сучасна дитяча поезія).

Редьярд Кіплінг - англійський поет і прозаїк

   Редьярд Кіплінг (англійський письменник і поет) народився 30 грудня 1865 року в британській колонії міста Бомбея (Індія). Саме в Індії він провів перші 5 років життя, а потім батьки відправили хлопчика разом з сестрою на навчання до Англії. Пансіон Лорна Лодж, в якому діти знаходилися близько 6 років, запам’ятався їм жорстоким поводженням власників закладу. Через пережитий стрес письменник все життя страждав безсонням.
   Потім Кіплінг навчався у Девонському училищі. Директор цієї установи всіляко заохочував письменницький талант свого вихованця. Після навчання батько влаштував Кіплінга журналістом в одну з індійських газет. З жовтня 1882 року юнак регулярно публікував там свої репортажі, вірші та оповідання.
    У 1980-х Кіплінг багато подорожував по США, Азії, Китаю, Японії та Англії. Його твори тим часом набували все більшої популярності. Потім письменник вирішує оселитися в Лондоні, де видає свій перший роман «Світло згасло» (1890). Там же Кіплінг знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Кароліною Бейлстір.
    Незабаром фінансові труднощі змушують родину перебратися в Вермонт (США). Там Кіплінг починає знову писати для дітей, і в 1893-1894 роках виходять його знамениті збірники: «Книга джунглів» і «Друга книга джунглів».
   У 1896 році подружжя повертається в Англію. Від запалення легенів в 1899-му помирає донька письменника, що стає сильним ударом для нього, тому Кіплінг незабаром на кілька місяців їде в Африку, де створює свій кращий роман «Кім». Трохи пізніше письменник купує маєток в Сассексі (Англія). Потім в 1907 році Кіплінг стає Нобелівським лауреатом і отримує премію з літератури.
   Під час Першої світової війни письменника чекає ще один важкий удар. У 1915 році на полі бою трагічно гине його старший син. Після цього Кіплінг майже до самої смерті продовжує займатися літературною працею. Помирає письменник від прориву виразки 18 січня 1936 року.
Твори Кіплінга для дітей та дорослих

- збірка пародій на поетів-вікторіанців «Відлуння»,

- поетична збірка «Департаментські пісеньки»

- книжка оповідань «Прості історії з гір»

- роман «Світло згасло» (1890)

- поетична збірка «Пісні казарми» (1892). До неї увійшли дві найвідоміші Кіплінгові поезії — «Гунга Дін» і «Ман-далей».

- «Безліч вигадок» (1893),

роман «Кім»

- «Книга джунглів» (1894).

- «Друга книга джунглів» (1895)

- поетична збірка «Сім морів» (1896).

- повість «Відважні мореплавці» (1897)

- збірка «Ось такі казки» (1902)

- вірш “Якщо” (1910)

- збірка віршів та оповідань «Різноманітні істоти» (1917)

Андрусяк Іван Михайлович — поет, прозаїк, літературний критик, перекладач.

Іван Андрусяк народився 28 грудня 1968 року на Гуцульщині. Навчався в Івано-Франківському державному педагогічному інституті, згодом в в Українській академії державного управління при Президентові України та The University of North London.
Автор поетичних добірок "Депресивний синдром", "Отруєння голосом","Шарґа","Повернення в Ґалапаґос", "Сад перелітний", "Дерева і води" , "Часниковий сік"," Храбуст".
   Івану Андрусяку належить переклад з польської видання Анжей Бурса Усмішка горлом: вибрані вірші, з англійської - Едвард Естлін Каммінґс. Тюльпани й димарі: вибрані вірші, Чарльз Діккенз. Різдвяна пісня в прозі, з російської - Анна Політковська Друга чеченська, Марина і Сергій Дяченки Дика енергія , а також Олена й Аспірин.
   Із 2000 року пише літературно-критичні статті до часописів «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур’єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін.
   Твори перекладені англійською, вірменською, німецькою і польською. Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996) та ім. Бориса Нечерди (2002).
   Найвідоміші дитячі твори автора: Третій сніг, Стефа і Чакалка, Зайчикове різдво, Пінгвінік та інші.
   Працював редактором і журналістом. На сьогодні головний редактор і один із засновників дитячого видавництва Фонтан казок .Живе і працює в Києві.
Поетичні збірки:
„Депресивний синдром” (в кн.: Нова дегенерація. Івано-Франківськ: Перевал, 1992)
„Отруєння голосом” (К.: Смолоскип, 1996) „Шарґа” (Львів: Лір-Артіль - Піраміда, 1999)
„Повернення в Ґалапаґос” (Донецьк: Бібліотека часопису „Кальміюс”, 2001)
„Сад перелітний” (Львів: Кальварія, 2001 / серія „Ковчег”)
„Дерева і води” (Харків: Акта, 2002 / серія „Ars poetica”)
„Часниковий сік” (К.: Факт, 2004 / серія „Зона Овідія”)
„Храбуст” (Донецьк: Бібліотека часопису „Кальміюс”, 2006)
Проза:
Вургун (К.: Діокор, 2005, до книжки увійшли повість-метафора „Реставрація снігу”, новела „Шарґа”, роман-новела „Вургун”)
Переклади:
Анжей Бурса. Усмішка горлом: вибрані вірші. Пер. з пол. І. Андрусяка (К.: Нова деґенерація, 1999)
Едвард Естлін Каммінґс. Тюльпани й димарі: вибрані вірші. Пер. з англ. І. Андрусяка і К. Борисенко (Хмельницький-Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2004)
Анна Політковська. Друга чеченська. Пер. з рос. І. Андрусяка (К.: Діокор, 2004)
Марина і Сергій Дяченки. Дика енергія: роман. Пер. з рос. Лесі Ворониної та І. Андрусяка (Вінниця: Теза, 2006)
Марина і Сергій Дяченки. Олена й Аспірин: роман. Пер. з рос. І. Андрусяка (Вінниця: Теза, 2006)
Чарльз Діккенз. Різдвяна пісня в прозі. Пер. з англ. І. Андрусяка (у зб. „Різдвяні історії”. К.: Школа, 2006).
Інші видання:
Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал-демократії: політологічне есе (К.: Смолоскип, 1999)
Андрусяк І. Літпроцесія: рецензії, есеї, статті (Донецьк: Бібліотека часопису „Кальміюс”, 2001)
Мандрівник і риболов. Природа у творчості Володимира Свідзінського та Максима Рильського. Упорядник І. Андрусяк (К.: Факт, 2003 / серія „Текст плюс контекст”)
Сучасна українська література (кінця ХХ - початку XXI ст.): хрестоматія. Упорядкування, передмова, післямова, примітки І. Андрусяка (К.: Школа, 2006)

Адам Бернард Міцкевич – польський поет

    

   Адам Бернард Міцкевич (1798-1855) – польський поет білоруського походження, політичний публіцист, драматург, перекладач, діяч польського національного руху та член товариства філоматів. Справив значний вплив на становлення польської та білоруської літератури 19-го століття.
   Адам Міцкевич з’явився на світ 24 грудня 1798 р. на хуторі Заосьє Литовської губернії Російської імперії. Зараз ця територія знаходиться в складі Білорусії. Він ріс у родині збіднілого шляхтича Миколи Міцкевича та його дружини Барбари, єврейці за національністю, що належала до родини дрібного службовця.У 7-річному віці батьки віддали Адама в Домініканську школу при храмі Михайла Архангела, де він провчився 8 років. Тоді ж він почав писати свої перші вірші. Після отримання атестата він успішно склав іспити до Віленського університету на фізико-математичне відділення.
   Однак точні науки не сильно приваблювали Міцкевича, тому він незабаром вирішив перевестися на словесний факультет. Одночасно з цим, він читав античні твори в оригіналі, вчив Іноземні мови і слухав лекції відомих педагогів.
   У студентські роки Адам був серед засновників патріотичних гуртків – філоматів і філаретів. Молоді люди боролися за збереження рідної мови та національної гідності. Пізніше їх погляди були перетворені в політичну програму.
   Після закінчення вишу Міцкевич був визначений учителем у Ковно. Біографи заявляють, що керівництво університету зважилося на такий крок, щоб захистити його від зв’язку з таємними спільнотами. Таке “посилання” призвело до того, що поет почав писати балади і поеми в жанрі романтизму.
Поезія
   Перший виданий вірш Адама Міцкевича називався “міська зима” (1818). Через 4 роки була опублікована перша частина його дебютного поетичного збірника «поезія», в якому був присутній знаменитий цикл «балади і поеми».
   Приблизно через рік світ побачила друга частина збірки, де знаходилися поеми “Дзяди” і “Гражина”. Тоді ж Міцкевич був затриманий і відправлений за ґрати у «справі філоматів». Через кілька місяців йому вдалося вийти на свободу, завдяки поручительству своїх друзів.
   Незабаром Адама заслали в Санкт-Петербург. Після цього він відвідав чимало міст, встигнувши побувати в Одесі, Криму та Москві. У 1825 р Він склав гучний вірш «коли в годину веселощів…», що зробило помітний вплив на культуру того часу.
   Цікавий факт, що музику до цього вірша написали понад 20 композиторів, включаючи Римського-Корсакова, Шопена, Глінку, Чайковського та ін. тому в Петербург поет повернувся в кінці 1828 р. майже відразу тут була опублікована його поема «Конрад Валленрод», в якій розповідалося про протистояння Литви з хрестоносцями.
   До того моменту біографії Міцкевич познайомився з видатними декабристами і з багатьма представниками творчої інтелігенції, включаючи Олександра Пушкіна. Навесні 1829 р. він виїхав за кордон, відвідавши Італію, Швейцарію та Німеччину.
   Адам намагався повернутися на батьківщину, але всі його спроби не мали успіху. У 1830 році спробував брати участь у Польському повстанні, але невдало, і емігрував до Парижа, де і прожив останні роки життя. У 1832 році написав третю частину поеми Дзяди, в якій закликав боротися за права.Тоді ж він публікується в газетах, де продовжує закликати співвітчизників до боротьби за свої права і вільність народів.
   У 1834 р.у Франції було видано найбільшу працю Міцкевича – епічна поема «Пан Тадеуш». Даний твір складався з 12 частин, загальним обсягом близько 10 000 рядків! Зараз воно вважається польською національною епопеєю і шедевром словесного живопису.
   Примітно, що в період 1944-2004 рр. «Пан Тадеуш» був найбільш видаваним в Польщі твором польської художньої літератури – 155 видань загальним тиражем 9,7 млн копій. Адам Міцкевич був дуже продуктивним письменником.
   Спадщина класика складається з безлічі творів різних віршованих форм. Видавши 2 томи збірки творів, він розробив і представив власну програму, в основу якої лягли народні міфи і традиції.
   Найбільш популярними роботами даного напрямку стали “Паріс”, “Романтика”, “Світезь” і “Світезянка”. Роки біографії, проведені в Росії, надихнули Міцкевича на створення “кримських сонетів”, В яких робився акцент на возз’єднанні людини з природою.
   Поеми “повість Вайделота” і “Альпухара” мали визнання у російського читача, хоча і не володіли такою ж смисловим навантаженням. В ході подорожей по Європі Адам займався створенням поеми “Дзяди”, в якій також були згадані народні оповіді, вірування і звичаї.
   Важливо відзначити, що Міцкевич вкрай негативно відгукувався про політичний устрій Росії, не приймаючи царської тиранії по відношенню до народу. У своєму вірші “російським друзям” він намагався сказати читачеві, що закликає до боротьби не з російським народом, а з царським деспотизмом, від якого страждають як поляки, так і росіяни.
   У творі Адам волав до російських поетів, питаючи у них: продали вони свою душу імператору або ж залишилися вірними своїм волелюбним ідеям. Схожі настрої простежуються в його “Дзядах” і в” Книзі польського народу і польського пілігримтсва”
   У 1848 році знову розпалює в собі революціонера – створює польський легіон, пише провокаційні статті і спілкується з революціонерами.
 У 1855 році відправився з дипмісією в Константинополь. У Константинополі поет виношував ідеї про створення легіону, який би міг об’єднати французів і англійців у боротьбі проти росіян у Кримській війні. Але його планам не судилося збутися. Заразившись холерою Адам Міцкевич помер 26 листопада 1855 року у віці 56 років. Був похований у Парижі, а прах в 1890 році перенесли до Кракова.
На честь поета по всьому світу поставлено безліч пам’яток, його ім’я носять вулиці і площі.
Досягнення Адама Міцкевича:
• Третій за значимістю польський поет
• Засновник польського романтизму
• Безліч віршів і творів, постановок для театру

Марко Вовчок

   Справжнє ім'я української письменниці Марко Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська. Вона народилася 22 грудня 1833 в дворянській сім'ї. Її мати була освіченою жінкою і мала гарний смак. Не дивно, що Марія і її молодший брат Дмитро зайнялися літературною творчістю.
   В 1840 помер батько майбутньої письменниці, і мати вдруге вийшла заміж. Вітчим виявився досить жорстокою людиною і щоб вберегти своїх дітей, мати Марії відправила їх до родичів.
   У 1845-46 роках Марія виховувалася в Харківському пансіоні, де дівчат навчали поводженню в світському суспільстві, музиці та французької мови. Там же дівчина пристрастилася до читання книг і самостійно опанувала польську мову. На формування характеру і поглядів письменниці вплинуло її перебування в сім'ях родичів. Це було коло інтелігентів, де крутилися видатні особистості. Там Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Марковичем.
   У 1856 році Марія пише свої перші оповідання - «Отець Андрій» і «Викуп». Чоловік відіслав ці твори Пантелеймону Кулішу. Куліш написав позитивний відгук про творчості письменниці. Рецензія письменника підбадьорила Марію, і незабаром була написана перша її книга, видана під псевдонімом Марко Вовчок. Ці перші оповідання були написані автором російською мовою. Марія тоді ще тільки опановувала українською мовою і вивчала життя і культуру українського народу.
   У 1859 році Марія багато подорожує з сином у супроводі Тургенєва. Вона читає безліч сучасних книг, заводить знайомства з видатними письменниками Європи. Марія була видатною і цікавою жінкою. Багато відомі чоловіки закохувалися в неї.
   Марія померла 1 серпня 1907. Автором було написано безліч цікавих розповідей і романів.

Марія Матіос

Вірші Марії Матіос давно стали приємним феноменом.
   Марія Матіос – українська письменниця, авторка збірок поезії, прозаїк, публіцист. Народилася на Буковині в 1959 році, зараз проживає в Києві. Ще в шкільні роки опублікувала свої перші вірші. Закінчивши філологічний факультет, Матіос зрозуміла, що її справжнім покликанням має стати письменство. В 1992 році опублікувала новелу «Юр'яна і Довгопол», що стало достойним дебютом.
   Біографію і творчість Марії Матіос дещо пояснюють спрямованість її письменства. Крізь твори дуже добре видно саму авторку. Так, Матіос – буковинка, тож більшість її книг – про гуцулів та чернівецькі села. А щодо стилю, то пише ця авторка влучно, різко, боляче – по-своєму. Милозвучні описи Буковини, села і людей з використанням діалектів надають книгам особливості. Авторка вдало описує характери людей, вчинки, а особливості поведінки героїв дозволяють бачити світ зсередини. Марія Матіос має свій стиль і вміє зачепити словом найтендітніші струни душі.

   Нові твори Марії Матіос з надзвичайною швидкістю захоплюють у свій полон читачів. Серед них довгоочікуваний роман «Букова земля», який був виданий у 2019 році. Роман став масштабним, епічним художнім твором, який базується на історичних джерелах. Книга досить складна для сприйняття, проте досить легко написана, тому читається на одному диханні.
   Марія Матіос отримала некоронований титул «найбільш плідної письменниці України». Матіос володарка премії імені Тараса Шевченка за роман «Солодка Даруся» (2005), також роман визнаний однією з книг, яка найбільше вплинула на українців. Книга «Солодка Даруся» – це сучасний український роман і дуже актуальний твір. Вона вміє писати настільки гостро, що від того, що читаєш, іноді можна відчувати справжній фізичний біль.